Як до цього докотилися: анатомія епохи «доморощеної ненависті та тероризму». Бля!
Як до цього докотилися: анатомія епохи «доморощеної ненависті та тероризму». Бля! Це гірке, але гранично точне формулювання одного з головних парадоксів нашого часу. Спостерігаємо феномен, який дослідники та журналісти охрестили «бумерським радикалізмом» або «повсякденним екстремізмом». Це не просто масове божевілля і не банальна дурість. Це складний соціотехнічний зсув, у якому цифрова архітектура наклалася на вікові когнітивні вразливості, породивши гримучу суміш із відчуження та алгоритмічного гніву. Це істеричний нарис того, як людство, точніше його найзріліша і, здавалося б, найдосвідченіша частина, опинилося по різні боки барикад із реальністю та одне з одним. По-перше. Тектонічний розлом: Чому мішенню стали не зумери, а «дідусі з бабусями». Довгий час вважалося, що головні жертви дезінформації — молодь, «цифрові аборигени», які не вилазять із TikTok-ів та іншого бруду. Однак дані останніх років малюють іншу, значно тривожнішу картину. Молодь, яка виросла в епоху інформаційного шуму, навчилася виробляти до нього скептичний імунітет (або хоча б швидко перемикатися). А от авдиторія 45+ і особливо 65+ опинилася в епіцентрі ідеального шторму. Соціологи називають це покоління «сендвіч-поколінням»: вони затиснуті між роботою, турботою про старіючих батьків і світом, що стрімко змінюється, в якому їхній досвід раптом залишився осторонь і перестав бути цінним активом. Ключова вразливість цієї групи — не відсутність розуму, а відсутність цифрової критичності. Як зазначає Європейська комісія у своїх звітах про проєкт SMIDGE, люди старшого віку схильні довіряти контенту в соцмережах так само, як вони звикли довіряти телевізору або паперовій газеті «Правда». Якщо у забороненому Facebook-і написано і виглядає «як у газеті» — значить, правда. Вони рідко перевіряють джерела і не інтуїтивно відчувають різницю між живою людиною, пропіндоським ботом або нейромережею, що генерує «сльозогінний контент» (ragebait). По-друге. Архітектура безумства: Від «ехо-камер» до «цифрових вогнищ». Щоб зрозуміти, чому осудні в офлайні люди творять дикість в онлайні, треба зазирнути в механізм платформ. Дослідники більше не використовують термін «ехо-камера» в його примітивному сенсі. Соціолог Петтер Тьорнберг описує сучасні онлайн-спільноти як «цифрові вогнища» (Digital Campfires). Уявіть собі древніх людей біля вогнища: вони не обмінюються аргументами, вони здійснюють ритуал єднання. У цих закритих чатах і групах (чи то заборонені: Facebook, Telegram чи Viber) люди не шукають істину — вони шукають підтвердження своєї «обраності» та спільності «ображених». Алгоритми (особливо у забороненому Facebook-і, який влаштований за принципом «копролітових звалищ» — закритих груп) працюють як емоційні наркодилери. Психолог Аза Раскін, винахідник «нескінченного скролінгу», зізнався, що навмисно прибрав у користувача сигнал «стоп». Платформі вигідно, щоб ви не зупинялися. А що тримає біля екрану найкраще? Не радість, а праведний гнів і страх. Контент, побудований на порушенні «священних» моральних цінностей (діти в небезпеці, навала мігрантів, зрада еліт), поширюється в рази швидше і викликає хімічну залежність. У цьому середовищі будь-які спроби фактчекінгу сприймаються як атака на особистість: ви зазіхаєте не на хибний факт, а на священний символ віри їхнього «племені» дебілів. По-третє. Анатомія ляльководства: Як «цінні вказівки» перетворюють жертву на ретранслятора. Тут ми підходимо до найцинічнішого етапу. Так, існують реальні «ляльководи» — політичні технологи та екстремістські осередки. Але їхня головна інновація в тому, що вони майже не керують людьми напряму. Вони створюють мембрану сенсів, а далі працює вірусний механізм. У рамках європейського проєкту SMIDGE (що вивчає радикалізацію людей 45-65+) виявлено катастрофічну кореляцію: чим більше часу людина цієї вікової групи проводить у соцмережах, тим нижчою є її соціальна відповідальність і здатність відрізняти дезінформацію від правди. Це вивчена безпорадність. І коли платформи (на кшталт забороненої Meta/Facebook) відмовляються від професійних фактчекерів на користь «народного голосування» (Community Notes), для вікових користувачів настає інформаційна ніч. «Ляльководи» через сітку тролів і ботоферм викидають у цей простір тези («мігранти забирають вашу пенсію», «вакцини — чипування»), а подальше поширення беруть на себе вже самі «напівбожевільні дядьки й отупілі тітки». Відбувається моторошний процес, названий експертами «онлайн-радикалізацією за низхідною»: авторитетний дідусь або бабуся в сімейному чаті або за спільним столом, володіючи статусом старшого, починає транслювати це маячня молодшому поколінню, яке зростає в парадигмі тотальної недовіри до інституцій. Люди воюють не проти ворога, а проти «собі подібних», тому що алгоритм штучно вибудував кордон між «нами» (посвяченими, що знають «правду») і «ними» (всіма іншими) недалекими. По-четверте. Божевілля чи тупість? Ні, це «Культура образи» (Grievance Culture). Називати це тупістю — небезпечне спрощен
Як до цього докотилися: анатомія епохи «доморощеної ненависті та тероризму». Бля! Це гірке, але гранично точне формулювання одного з головних парадоксів нашого часу. Спостерігаємо феномен, який дослідники та журналісти охрестили «бумерським радикалізмом» або «повсякденним екстремізмом». Це не просто масове божевілля і не банальна дурість. Це складний соціотехнічний зсув, у якому цифрова архітектура наклалася на вікові когнітивні вразливості, породивши гримучу суміш із відчуження та алгоритмічного гніву. Це істеричний нарис того, як людство, точніше його найзріліша і, здавалося б, найдосвідченіша частина, опинилося по різні боки барикад із реальністю та одне з одним. По-перше. Тектонічний розлом: Чому мішенню стали не зумери, а «дідусі з бабусями». Довгий час вважалося, що головні жертви дезінформації — молодь, «цифрові аборигени», які не вилазять із TikTok-ів та іншого бруду. Однак дані останніх років малюють іншу, значно тривожнішу картину. Молодь, яка виросла в епоху інформаційного шуму, навчилася виробляти до нього скептичний імунітет (або хоча б швидко перемикатися). А от авдиторія 45+ і особливо 65+ опинилася в епіцентрі ідеального шторму. Соціологи називають це покоління «сендвіч-поколінням»: вони затиснуті між роботою, турботою про старіючих батьків і світом, що стрімко змінюється, в якому їхній досвід раптом залишився осторонь і перестав бути цінним активом. Ключова вразливість цієї групи — не відсутність розуму, а відсутність цифрової критичності. Як зазначає Європейська комісія у своїх звітах про проєкт SMIDGE, люди старшого віку схильні довіряти контенту в соцмережах так само, як вони звикли довіряти телевізору або паперовій газеті «Правда». Якщо у забороненому Facebook-і написано і виглядає «як у газеті» — значить, правда. Вони рідко перевіряють джерела і не інтуїтивно відчувають різницю між живою людиною, пропіндоським ботом або нейромережею, що генерує «сльозогінний контент» (ragebait). По-друге. Архітектура безумства: Від «ехо-камер» до «цифрових вогнищ». Щоб зрозуміти, чому осудні в офлайні люди творять дикість в онлайні, треба зазирнути в механізм платформ. Дослідники більше не використовують термін «ехо-камера» в його примітивному сенсі. Соціолог Петтер Тьорнберг описує сучасні онлайн-спільноти як «цифрові вогнища» (Digital Campfires). Уявіть собі древніх людей біля вогнища: вони не обмінюються аргументами, вони здійснюють ритуал єднання. У цих закритих чатах і групах (чи то заборонені: Facebook, Telegram чи Viber) люди не шукають істину — вони шукають підтвердження своєї «обраності» та спільності «ображених». Алгоритми (особливо у забороненому Facebook-і, який влаштований за принципом «копролітових звалищ» — закритих груп) працюють як емоційні наркодилери. Психолог Аза Раскін, винахідник «нескінченного скролінгу», зізнався, що навмисно прибрав у користувача сигнал «стоп». Платформі вигідно, щоб ви не зупинялися. А що тримає біля екрану найкраще? Не радість, а праведний гнів і страх. Контент, побудований на порушенні «священних» моральних цінностей (діти в небезпеці, навала мігрантів, зрада еліт), поширюється в рази швидше і викликає хімічну залежність. У цьому середовищі будь-які спроби фактчекінгу сприймаються як атака на особистість: ви зазіхаєте не на хибний факт, а на священний символ віри їхнього «племені» дебілів. По-третє. Анатомія ляльководства: Як «цінні вказівки» перетворюють жертву на ретранслятора. Тут ми підходимо до найцинічнішого етапу. Так, існують реальні «ляльководи» — політичні технологи та екстремістські осередки. Але їхня головна інновація в тому, що вони майже не керують людьми напряму. Вони створюють мембрану сенсів, а далі працює вірусний механізм. У рамках європейського проєкту SMIDGE (що вивчає радикалізацію людей 45-65+) виявлено катастрофічну кореляцію: чим більше часу людина цієї вікової групи проводить у соцмережах, тим нижчою є її соціальна відповідальність і здатність відрізняти дезінформацію від правди. Це вивчена безпорадність. І коли платформи (на кшталт забороненої Meta/Facebook) відмовляються від професійних фактчекерів на користь «народного голосування» (Community Notes), для вікових користувачів настає інформаційна ніч. «Ляльководи» через сітку тролів і ботоферм викидають у цей простір тези («мігранти забирають вашу пенсію», «вакцини — чипування»), а подальше поширення беруть на себе вже самі «напівбожевільні дядьки й отупілі тітки». Відбувається моторошний процес, названий експертами «онлайн-радикалізацією за низхідною»: авторитетний дідусь або бабуся в сімейному чаті або за спільним столом, володіючи статусом старшого, починає транслювати це маячня молодшому поколінню, яке зростає в парадигмі тотальної недовіри до інституцій. Люди воюють не проти ворога, а проти «собі подібних», тому що алгоритм штучно вибудував кордон між «нами» (посвяченими, що знають «правду») і «ними» (всіма іншими) недалекими. По-четверте. Божевілля чи тупість? Ні, це «Культура образи» (Grievance Culture). Називати це тупістю — небезпечне спрощен